Церковнослов’янська мова

Церковнослов’янська мова — богослужбова мова слов’янських православних церкви. Церковнослов’янська мова це кодифікований (упорядкування норм мови та їх фіксація у довідниках, словниках, граматиках тощо) варіант старослов’янської мови, який став використовуватися після моравської місії Кирила та Мефодія. Після кодифікації зі старослов’янського у X та XI ст. була найважливішою слов’янською літературною мовою до наших днів.

Загальна церковна мова та загальний алфавіт у македонців, болгар, сербів та росіян дозволяли легко переносити літературні та наукові твори з одного середовища до іншого, так що значною мірою можна говорити про загальну літературу. З часом мови цих народів розвивалися по-різному, але мова богослужіння та літератури залишалася в основному одним і тим самим. Правда, в ньому з’явилися і певні відмінності у вимові, як і в середньовічній латині в західноєвропейських країнах, але у слов’ян ці відмінності відбилися і в писемності. Заміна деяких голосних у живій промові супроводжувалося відповідною заміною буквених знаків. Оскільки самі фонетичні закони не були скрізь однаковими, це створило кілька так званих редакцій церковнослов’янської (тепер уже не старослов’янської) мови — македонської, російської, болгарської та сербської. Ці дрібномасштабні втручання не пошкодили взаємної зрозумілості текстів і зменшили величезної переваги великого культурного ринку.

Зрозумілість церковнослов’янської мови

На відміну від латині, церковнослов’янська мова не була зовсім незрозуміла тим, хто спеціально її не вивчав. Відхилення сербської, російської та болгарської просторічних мов від церковнослов’янської згодом наростали, але в середні віки лише обмеженою мірою знижували зрозумілість. Цей факт був не лише перевагою. Вона сприяла запізнілій появі літератури місцевою мовою, що пробилася набагато раніше і з непереборною силою в країнах, де священною мовою була латина. Запозичення цієї мови називаються — церковнослов’янізм.

Ізводи церковнослов’янської мови

Ізвод — у текстології (вивчення та відновлення історії творів писемності та літератури) варіант тексту, що відрізняється від інших примірників цієї пам’ятки особливостями мови, діалекту, орфографії, у тому числі хронологічними чи регіональними.

Ізводи стародавнього періоду (до XIV століття)

• моравсько-чеський ізвод
• хорватський ізвод (зберігається в Далмації)
  • чеська дієслова (виділена з хорватської у XX столітті)
• болгарський ізвод
• сербський ізвод
• російський (давньоруський, східнослов’янський, київський) ізвод (основний на Русі до XV століття, згодом витіснений московським, нині використовується в УПЦ КП та ПЦУ);

Виводи середнього періоду (XIV—XVII століття)

• болгарський ізвод
• сербський ізвод
• волого-молдавська
• московський ізвод
• українсько-білоруський ізвод відрізняється українським акцентом (ять (Ѣ, ѣ) читається як [і] і нерідко вживаною писемністю на основі латиниці)
• білоруський ізвод
• хорватський ізвод (у католиків дієслівного обряду)

Виводи пізнього періоду (XVIII—XXI століття)

• • синодальний (новоцерковнослов’янський) ізвод (загальноправославний)
  • хорватський ізвод (у католиків дієслівного обряду)

• старообрядницький ізвод
• український уніатський ізвод

Міссал за законом Римського двору

Міссал за законом Римського двору (глаголиця Ⰿⰹⱄⰰⰾⱏ ⱂⱁ ⰸⰰⰽⱁⱀⱆ ⱃⰹⰿⱄⰽⱁⰳⰰ ⰴⰲⱁⱃⰰ) – хорватський міссал (богослужбова книга в римсько-католицькій церкві, що містить наслідування Меси з супутніми текстами) та інкунабула (найдавніші друковані книги 1445 – 1501), перша друкована книга церковнослов’янською мовою. Опублікований 22 лютого 1483 року дієсловом і є першою хорватською друкованою книгою і першим європейським друкованим міссалом, де було використано не латинського листа.