Чорноризець Храбр

Чорноризець Храбр (ст.- слав. Чръноризьць Храбръ) — монах і середньовічний письменник найдавнішого періоду давньослов’янської писемності, пов’язаний з трактатом «О письменах». Особу ченця досі не встановлено. Є багато свідчень того, що Чорноризець Храбр був одним з учнів Кирила, Мефодія, Климента і Наума, які після вигнання з місії у Великої Моравії (моравська місія) перенесли свою роботу на Балкани, на рубежі IX і X століть. Окрім згаданого трактату, більше не збереглося творів цього ченця.

Ім’я

Чорноризець Храбр — це справжнє ім’я, а псевдонім, взятий однією з ченців, щоб уникнути можливих переслідувань за його написання. Саме слово Чорноризець означає чернець, тобто. того, хто одягнений у чорну рясу (чернечий одяг), а прикметник Храбр позначає його мужність публічно захищати слов’янську абетку.

Походження

Існують суперечливі думки щодо етнічного походження Хороброго. Є наукові кола, які стверджують, що він був одним із письменників Преславської книжкової школи у Східній Болгарії, тоді як інші знаходять не менш цінні докази того, що він належав до кола Клименту Охридської літературної школи. Суперечки доходять до того, що ім’я Чорноризець Храбр у деяких наукових колах означає один із найважливіших візантійських учителів грамоти.

Останні століття балканського націоналізму призвели до спроби використати таємницю особистості цього ченця та творця першого слов’янського філологічного трактату для прославлення цінності окремої національної літератури, а отже, і цінності окремої балканської нації. Проте творчість Хороброго має загальнослов’янський характер, як і місія його вчителів — Кирила та Мефодія.

Монах Хоробр і трактат «Про письмена»

Чорноризець Храбр є автором першого філологічного трактату старослов’янською мовою, відомого приблизно в 60 болгарських, російських та сербських екземплярах. Він захищає слов’янську абетку від нападів греків з великим ентузіазмом, але з науковими аргументами. Гарний знавець історії грецької мови та письма, Хоробр протиставляє багатьом грецьким філологам, серед інших, сімдесяти перекладачів Старого Завіту (варіанти, відомі як Септуагінта), двох слов’янських просвітників, Кирила та Мефодія, підкреслюючи їх роль у культурному, духовному та історичному розвитку слов’ян. Значення трактату полягає в тому, що це перший слов’янський філологічний трактат, який звертається і до вітчизняних опонентів, переконуючи їх у достатності давньослов’янської мови та писемності, їхній рівноправності з іншими великими мовами та писемностями. Найбільше аргументів із цієї частини ставиться до критики прославлення великих чи стародавніх мов, показуючи подібність і різницю між слов’янським і грецьким алфавітами.