Давньоруська мова
Давньоруська мова — давня мова (або набір діалектів) східних слов’ян, яка використовувалася з VII—VIII по XIV—XV століття Київської Русі, а потім і в князівствах, що склалися після її розпаду. Є спільним предком української, російської та білоруської мов. Тому, що цю мову її древні носії називали саме рѹсьскыи, то вже в XIX столітті серед славістів утвердилася професійна назва: давньоруська мова. Цей термін був офіційно прийнятий Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO).
Всупереч названим термінам, у деяких колах протягом XX століття існувала тенденція уникати російського позначення у назві мови, що призвело до створення нових, зовсім штучних термінів, таких як: «давньосхіднослов’янська» або «загальносхіднослов’янська» мова.
Писемність Київської Русі
Політичне об’єднання області в державу під назвою Київська Русь (термін, що виник у першій половині XIX століття), від якого беруть свій початок нинішні Україна, Росія та Білорусь, виходячи з текстів «Повість минулих літ» відбулося 882 року. У період прийняття християнства в 988 р. відбувається поступове встановлення старослов’янської, як першої книжково-літературної мови в результаті моравської місії фессалоньских братів Кирила і Мефодія, які створили слов’янську абетку, щоб зробити слов’ян того часу грамотними для богослужіння слов’янською мовою.
Через недостатньо збережену документацію про давньоруську мову в цей період, важко встановити зв’язок літературної мови з діалектами.
До цього періоду у слов’ян можливо була дохристиянська писемність, проте попри арабські та візантійські джерела в яких знайдені згадки про дохристиянських слов’ян, які використовують певний тип письма і вражаючі археологічні знахідки, свідчення Чорноризця Храбра в трактаті «О письменах» X століття, що слов’яни писали «рисами та насічками», ми знаємо точної суті цієї писемності та достатньо доказів до ухвалення та встановлення цієї гіпотези немає.
Період старослов’янської мови
Близько 862—863 років солунські брати Кирило і Мефодій створили слов’янську абетку на основі македонського діалекту та спільно з іншими місіонерами та сподвижниками поширювали старослов’янську мову перекладаючи християнські книги з грецької на слов’янську у Великій Моравії та Панно. Старослов’янська мова була виключно книжково-літературною, як алфавіт використовувалися глаголиця і кирилиця, і не використовувалася в побутовому спілкуванні. В результаті старослов’янська мова стала літературною мовою більшості слов’янських народів.
Період церковнослов’янської мови
До кінця X століття під впливом інших слов’янських мов (живої мови, діалектів) старослов’янська зазнала змін і всі написані вже пізніше періоду X і XI ст. в рукописі, вважаються написаними церковнослов’янською мовою, а точніше однією з його зводів. Церковнослов’янська мова є кодифікованим варіантом старослов’янської мови та богослужбовою мовою слов’янських православних церков. Витіснений новими літературними мовами у XV—XVIII століттях, але у церкві він зберігається до нашого часу.