Київське князівство

Київське князівство (дав.рус. Киевское кънѧжьство) — середньовічне східнослов’янське князівство 860/1132 – 1471 рік, розташоване у центральних районах сучасної України навколо міста Києва. Здавна було культурним центром Русі, займало найвище становище і служило резиденцією великих князів Рюриковичів.

Розташування

Київське князівство виникло на племінних землях полян і древлян. Воно тяглося між річками Дніпро, Случ, Рось і Прип’ять. Граничило на півночі з Турово-Пінським князівством, на сході з Чернігівським і Переяславським князівствами, на заході з Галицько-Волинським князівством. На своєму південному фланзі він межував зі степом, так званим диким полем, в якому жили тюркські кочівники, такі як печеніги або половці (кумани).

Історія

Після того, як територія навколо Києва була вже ядром Київської Русі протягом X століття, за Володимира Святославича на Русі склалася низка напівавтономних князівств, якими мали керувати його сини (князі). Київ залишався ядром країни, зарезервованим за великим князем. За принципом старшинства, після смерті великого князя старший з його спадкоємців успадкував і продовжував правити в Києві. Окрім того, Київ залишався центром духовного життя з резиденцією митрополита православної церкви Русі.

Після смерті Мстислава Великого в 1132 році Київська Русь де-факто розпалася, і Київщина утворилася як окреме князівство. Хоча київський великий князь не був правителем і власником усіх земель Русі, він все ж таки залишався на вершині феодальної ієрархії і, як і раніше, вважався «верховним» серед князів. Це зробило Київ предметом розбрату між різними гілками Рюриковичів. Крім нащадків Мстислава, центром яких став Смоленськ, за владу в Києві боролися князі чернігівські (ольговичі) та князі владимиро-суздальські, в яких важливу роль відігравало і місцеве боярство.

Значення Київського князівства з часом поменшало і розпочався його розпад. У 1150—1180 роках багато його міст, таких як Вишгород, Канів, Торчеськ та Білгород, утворили власні князівства. Крім того, поряд з Києвом тепер існували й інші політичні центри: Володимир на сході та Галич на заході. Обом вдавалося знову і знову завойовувати Київ та ставити там своїх намісників. Володимирський князь Андрій Боголюбський прийняв титул великого князя київського та правив як великий князь володимирський після завоювання колишньої столиці у 1169 році. Княжі міжусобиці супроводжувалися спустошливими половецькими (половецькими) набігами, що спонукало великі верстви населення мігрувати до нових центрів сили, де люди сподівалися більш спокійне життя. Суперечки між Рюриковичами сусідніх князівств тривали аж до завоювання Києва монголами 1240 року.

Монгольська навала залишила Київське князівство у сильно спустошеному стані. Відтепер воно знаходилося під формальним сюзеренітетом великих князів Володимиро-Суздальських (Олександра Невського та його брата Ярослава), які, своєю чергою, підкорялися монголам. У 1299 році Максим, митрополит Київський, вирішив перенести резиденцію православної церкви Русі до Володимира. Після Битва на річці Ірпінь 1321 року Київ став об’єктом литовської агресії при Гедимінасі та остаточно увійшов до складу Великого князівства Литовського в 1362 році під час битви на Синіх Водах при Альгірдасі воно формально існувало як окрема одиниця.