Старослов’янська мова
Старослов’янська мова (дав.рус. сло̀вѣньскъ ѩзꙑ́къ) — найдавніша письмова слов’янська мова, тобто перша літературна з групи споріднених мов індоєвропейської родини. Стандарт писемності був створений братами місіонерами Кирилом (до схими Костянтин) та Мефодієм на основі македонського діалекту, що використовувався на околицях міста Солунь (сучасне місто Салоніки) у IX столітті з метою перекладу Святого Письма та інших писань грецькою мовою. Старослов’янська мова була виключно книжково-літературною, як алфавіт використовувалися глаголиця і кирилиця, і не використовувалася в побутовому спілкуванні.
Старослов’янська мова стала літературною мовою більшості слов’янських народів (південних слов’ян з IX, східних слов’ян з X, моравських слов’ян та чехів з IX) і вплинув на формування багатьох молодих слов’янських літературних мов. Сьогодні він знаходиться у літургічному (Божа служба) використанні у православних та східнокатолицьких церквах слов’янських країн.
Генеалогічно старослов’янська мова належить до групи південнослов’янських мов і її не можна плутати з праслов’янською мовою, від якої походять усі слов’янські мови.
Назва мови
У старих письменах ця мова іменувалася просто слов’янською (сло̀вѣньскъ). Старослов’янська створювалася, як мова богослужіння, і перші книги, написані нею, були богослужбовими. Вона була тісно пов’язана з духовною літературою, створеною шляхом перекладу грецьких оригіналів, що знайшло відбивання у численних лексичних, морфологічних та синтаксичних грецизмах (слово, запозичене з грецької мови).
У функціях богослужіння і сьогодні використовується старослов’янська мова, чому її також іноді називають церковнослов’янською, але на сьогодні ці два терміни розрізняють! Перший зафіксований період (IX та XI ст.) називають власне старослов’янським.
Вже до кінця X століття під впливом живої мови народів, що його використовували, практично відразу почав терпіти зміни внаслідок чого перестав вживатися при листі. З цієї причини більшість текстів, написаних після X і XI ст. вважаються написаними вже однією з ізводів церковнослов’янської мови.
Походження глаголиці та кирилиці
Моравська місія є початок слов’янської писемності та поворотний момент у християнізації слов’ян. З ініціативи великоморавського князя Ростислава візантійського імператора Михайла III надіслати йому людей, які б навчали його народ, поширювали алфавіт і хрестили б його їхньою мовою. Імператор послав братів місіонерів Кирила та Мефодія («Солунські брати»), які жили в місті Солуні та добре розмовляли слов’янською мовою (македонського діалекту).
В результаті Солунські брати близько 862 – 863 року створили слов’янську абетку. Брати разом з іншими місіонерами та сподвижниками поширювали слов’янську мову. Перекладали християнські книги з грецької у Великій Моравії та Паннонії попри опір німецького духовенства, яке вважало ті області своїми, де поширювали християнство латинською мовою. Після смерті Кирила, а згодом і Мефодія німецьке духовенство зруйнувало слов’янську церковну організацію в Центральній Європі, вигнавши, захопивши та вбивши учнів та сподвижників Кирила та Мефодія. Проте частина їх учнів, зуміли бігти на Балканський півострів, продовжуючи свою роботу над слов’янською писемністю.
Сьогодні заведено вважати, що глаголиця — найдавніша слов’янська писемність, створена Костянтином Філософом (Кирило), а кирилиця була створена пізніше на основі грецького алфавіту. Лінгвістичний аналіз найдавніших слов’янських пам’яток показав, «що архаїзмів (у морфології та лексиці) у пам’ятниках, написаних глаголицею, набагато більше, ніж у пам’ятниках, написаних кирилицею». Більшість ранніх старослов’янських текстів написані глаголицею. Глаголицею були написані «Життя святого Костянтина» та «Життя святого Мефодія», які пізніше були переписані на кирилиці. Костянтин також написав своє Звернення на глаголиці, захищаючи слов’янську абетку та слов’янські переклади Біблії.
Кирилиця
Передбачається, що кирилиця була створена десь у X столітті завдяки Клименту Охридському. За іншою теорією, кирилиця була створена в Болгарії, через 30-40 років після глаголиці, завдяки імператору Симеону I Великому болгарським священникам Костянтину Преславському та Іоанну Екзарху. З 38 літер старослов’янської кирилиці 24 були створені відповідно до грецького конституційного листа, багато з яких були механічно взяті з грецького алфавіту (наприклад, G, D, T, P та I), а решта літер була розрахована на певні слов’янські звуки. Три великі старослов’янські пам’ятки спочатку були написані кирилицею: Савина книга, Остромирове Євангеліє, Супрасльський літопис. У 10 столітті слов’янська література, написана кирилицею, поширилася із Болгарії до Київської Русі.
Латинський алфавіт у слов’янстві
Латинська абетка використовувалася західними слов’янами з XI століття. З його допомогою були написані та старослов’янсько-словенські уривки Фрейзінгена (словенські молитви та проповіді), які словенці називають Брижинськими уривками. Таким чином, слов’яни від початку своєї писемності використовували кілька різних букв.